Житіє преподобного отця нашого Теодосія, спільного життя зачинателя

Феодосія преподобного виростило село Маґаріяс, що в Кападокійському краї, від батьків благочестивих — батька Проєресія, матері Євлогії, які виховали його в доброму звичаї і книжному навчанні. Коли дійшов же хлопець розуму дорослого і Божественне Писання добре вивчив, звеліли йому читати зі Святих Книг читання людям у церкві, солодкомовний-бо і досвідчений читець був, як ніхто инший. Читаючи ж слова повчальні тим, що слухали, на користь, сам найперше користав. Чуючи-бо і як колись Авраамові із землі своєї і від роду свого вийти велів Господь[2], і як Євангеліє батька, і матір, і братів залишити радить задля вічного життя[3], розпалився серцем і горів духом, щоб, усе покинувши, іти за Христом, шляхом тісним і прескорбним. Про це завжди думаючи, молився, кажучи: “Настав мене, Господи, на путь Твою, і буду ходити у правді Твоїй”[4]. Тоді, поклавшись на Бога, вирушив до Єрусалиму в час царювання Маркіянового, на кінець вже життя його, коли збирався святих отців Четвертий Вселенський Собор на Діоскора і Євтихія у Халкедоні. Коли йшов через Антіохію Феодосій блаженний, захотів бачити преподобного Симеона, що на стовпі стояв, і його благословення і молитов сподобитися. Пішов-бо до нього і, коли був поблизу, почув, як преподобний возвав: “Добре прийшов ти, чоловіче Божий, Феодосію”. Він же, коли почув, кого на ім’я покликав той, що його ніколи не бачив і не знав, здивувався і, впавши на коліна, поклонився отцеві-ясновидцю. Тоді зійшов на стовп до святого, коли звелів той, і припав йому до його чесних ніг. Той же, обнявши, цілував богонатхненного юнака і прорік йому, що пастирем словесних овець буде і багатьох порятує від мисленого вовка, й инше, що має бути з ним, передбачив і, благословивши його, відпустив. Феодосій же, благословенням преподобного укріпившись і молитви його святі як наставника і хранителя супроводжуючого маючи, дорогою, що лежала перед ним, пішов і досягнув святого града Єрусалима в Ювеналієве патріяршество. Усі ж ті місця обійшовши і в Святая Святих поклонившись, молився в собі, яке з двох життів почати: чи усамітнене є добрим, а чи з иншими, що рятуються. І вирішив на самоті безмовствувати: не навчився ще зовсім, що боротися з духами лукавства не є легко. Якщо ж відійти у світ воюючих, ніхто ж не є настільки нерозумний, щоб від початку воїнствування свого, недосвідченим ще і воїном ненавченим бувши, зразу кидати себе посеред тих, що рубаються. “І як я, — говорив до себе святий, — не навчивши ще руки свої на оборону і пальці свою на боротьбу, ні зверху не підперезаний ще силою, насмілюся сам на усамітненні ополчитися проти Начал, і Властей, і Світлодержателів пітьми віку цього, проти духів зла піднебесного? Годиться мені спершу до святих подвижників прилучитися і навчитися від отців досвідчених, як маю боротися з ворогами невидимими, тоді за якийсь час зберуться плоди, що проростають від усамітнення і безмовности”. Так премудро розсудивши, була-бо в ньому поміж инших чеснот і добророзумність досконала, яка все добре обмірковувати уміла, зразу наставника для себе шукав. І був у той час найкращим із отців, які жили недалеко Єрусалиму, один старець на ім’я Логин, який мав келію свою при вежі, що її називали стародавні Давидовою, де ж, замкнувшись, солодкий мед чеснот трудолюбством творив. До нього-бо пішов блаженний Феодосіи прийняти початки чернечих трудів і, приєднавшись до старця всією душею, наставлявся від нього на всілякі чесноти. Був-бо преподобний той словом і життям великий. Коли минуло часу достатньо, переселений був, хоч і не хотів, від старця на місце, назване старий осідок. З такої причини це сталося. Жінка одна благочестива і чесна, вдова і Христова служителька на ім’я Гликерія, збудувала на місці тому церкву Пречистої Владичиці нашої Богородиці і просила просьбами багатьма і наполегливими преподобного Логина, щоб відпустив Феодосія до новозбудованої церкви жити. Не хотів же учень розлучатися зі своїм отцем, проте, слухняний, переселився туди за велінням отця. Коли там перебував, розійшлася слава про чесноти його всюди. Чеснота-бо того, хто здобув її, явленим робить, не инакше, як же запалена свіча того, хто її уночі носить, показує. І почали до нього приходити ті, що шукали користи, і збиратися ті, що хотіли життя його бути наслідувачами.

Прожив там блаженний якийсь час, втомився від неспокою: не терпів-бо людського пошановування і гамору — і пішов звідти на гору, де була печера, у ній же, як від давнини оповідають, спочили з дороги і переночували три волхви, ті, що до Христа прийшли були у Вифлеєм з дарами і поверталися иншою дорогою до свого краю. У ту-бо печеру зі старого осідку переселився Феодосій преподобний. Це ж його туди переселення було провидінням Божим, бо на тому місці мала постати преславна лавра і мали зібратися Христа Бога полки воїнів духовних. Змінивши ж перебування свого місце, блаженний змінив разом і життя своє, почавши найтіснішу дорогу переходити. Прагненням його було сповнювати завжди всі заповіді Господні, а найбільше любов’ю божественною настільки охоплений був, що всі душевні сили ні до чого иншого не скеровував, хіба до Одного Творця Бога, Якого любив з усієї душі, від усього серця і всіма помислами. А як ту любов показував ділом у тілесних трудах і подвигах, ніхто не може навіть розповісти! Молитва його була безперестанна, стояння всенічне, сльози повсякчас з очей, як із джерел потоки, виходили, піст безмірний: тридцять років-бо не скуштував хліба анітрохи, а тільки плоди фініка, або сочиво, або траву і коріння пустинне їв, і то дуже мало, щоб лише не померти з голоду. Коли ж і тої їжі не було, через убогість пустельну, то кісточки фініків, у воді розмочені, були йому їжею. Душу ж безперестанно годував словом Божим, насичуючи її внутрішнім Богобаченням. У такому житті будучи, просяяв, як же зірка світла, і відомо було про нього тим, що в Палестині жили, — неможливо-бо сховатися граду, що стоїть на вершині гори. І приходили до нього такі, що любили чесноту, і з ним пустельне й безмовне в печері хотіли мати життя більше, ніж світське життя. Спершу-бо мав семеро учнів, знав, що для тих, які за Богом жити починають, нема нічого кориснішого від пам’яті про смерть, що істинною любомудрістю називається і вважається. Звелів їм викопати гріб, щоб, дивлячись на нього, пам’яті смертної навчалися, ніби ту саму смерть маючи перед очима. Коли ж гріб приготований був, прийшов отець подивитися на нього і, стоячи над гробом, до учнів своїх говорив, ніби випробовуючи, душевними очима передбачивши те, що має бути, сказав: “Ось, діти, гріб готовий, чи є хтось готовий серед вас на смерть, аби обновити цей гріб собою?” Коли це сказав святий, один з учнів, що стояв перед ним, на ім’я Василій, саном єрей, зразу, инших випереджуючи, впав на коліна перед старцем і, лице на землю поклавши, просив благословення, щоб померти і покластися в тому гробі. “Мене благослови, отче, — казав, — нехай я обновлю гріб, я перший серед братів, що про смерть навчаються, мертвий хай буду”. Той-бо просив, а старець погодився і звелів, щоб було покійне поминання Василію живому, ніби вже померлому, як закон про померлих велить: третини, дев’ятини і сороковини. Коли закінчилося все те поминання, прийняв кінець і блаженний Василій, жодного не мавши болю тілесного, але, наче сном солодким заснувши і спочивши, до Господа перейшов. Коли минуло сорок днів після поховання його, бачив старець Василія, який на правилі посеред братів являвся і співав зі співаючими. Помолився ж до Бога, щоб і для инших відкрилися очі, щоб бачити явленого, і побачив його один з братів на ім’я Летій, з радости руками обняти кинувся, але був той неохопний і зразу невидимий став. Сказав же, відходячи, так, що всі почули: “Спасайтеся, отці і брати, рятуйтеся, мене ж тут більше не побачите”. Це було перше свідчення чеснот преподобного Феодосія, що такого мав учня, на смерть готового його наставленням, що після смерти тілесної живим виявився душею, за словами Господніми в Євангелії: “Ті, що вірять в мене, хоч і помруть, живими будуть”[5]. Инші ж старцеві чудесні від Бога дані благодаті наступне явить слово.

Коли надходив празник Воскресіння Христового, учні святого, їх же було в той час вже двадцять, сумували, бо не було їм що на свято їсти: ні хліба, ні олії, і нічого з їстівного, а найгірше, що навіть Божественної Літургії в такий празник пресвітлий бути не могло, бо не було просфори ані вина на службу, на якій і причащання Святих Таїнств мали бути вони позбавлені. Нарікали-бо трохи поміж собою на преподобного потайки. Він же мав безсумнівну надію на Бога, звелів братам гарно прикрасити божественний вівтар і не журитися. “Той, Хто прогодував, — казав, — Ізраїля колись у пустелі, і пізніше малою кількістю хліба багато тисяч наситив, Той і про нас подумає, бо ані силою не є немічніший нині, ніж раніше, ані в промислі не лінується, але Той самий є Бог навіки”. Коли сказав це преподобний з упованням, відразу прийшло здійснення слів його. Як же бо в давнину Авраамові ягня готове на жертву з’явилося[6] в хащах савеку, так і цьому божественому старцеві з Божого промислу все потрібне приготувалося. Тоді, як сонце заходило, прийшов один боголюбець до печери їхньої, везучи з дому свого на двох мулах їжу різну подвижникам пустельним, ще ж і просфори, і вино на здійснення Божественних Таїн. І бачивши те, учні блаженного утішилися і якої є в Бога благодаті старець їхній, пізнали. Святкували-бо весело Пасху, а принесеної їжі вистачило їм до П’ятдесятниці. Після того знову забракло їжі, знову брати сумували, голодом морені. Муж же один багатий, який чинив у той час милостині великі обителям всім, що в Палестині, Феодосієву обитель одну, що в печері, оминав, бо була йому невідома. І скаржилися брати отцеві, щоб дав знати про себе і про них щедрому тому подателеві, щоб прийняли, як же й инші обителі, милостиню від нього на прогодування. Преподобний же Феодосій, не хочучи зовсім нікому зі світських бути відомим і не на людей покладаючись, а на Бога, Який розкриває руку Свою і насичує все живе благоволенням[7], втішав учнів своїх і повчав, щоб у терпінні сподівалися на милість Божу, покладаючись на Того, Який насичує кожну душу голодну. Якщо-бо дає безсловесній худобі корм її і пташенятам вороновим, що призивають Його[8], наскільки більше розумне і словесне творіння Своє не залишить без потрібної їжі”. Коли так святий братів малодушних утішав, прийшов хтось до них, ведучи худобу, всілякою їжею навантажену. Ішов він не до Феодосієвої печери, але кудись інде їжу несену віддати мав. Коли ж поблизу печери був і хотів її минути, встала худоба і не хотіла ступити з місця. Хоч і сильно бита від пана свого, проте, як камінь, була непорушна, стоячи на місці. Розумів-бо чоловік той, що воля Божа і сила невидима тримає худобу його, що перебуває непоступливою, ослабив їй поводи і пустив її, щоб ішла, куди хоче. Худоба, наче якоюсь рукою ведена, пішла просто до обителі Феодосія преподобного, що була в печері. І пізнавши благовоління Боже і про рабів Своїх промисел, чоловік віддав усю їжу преподобному старцеві та учням його. І з того часу учні святого перестали бути малодушні й намагалися бути ревнителями твердими отця свого до Бога надії і віри.

Множилося братів по всі дні (джерела благодаті, яких же святий отець сповнений був, прикликали до себе багато душ, що любили чесноти, яких би хтось назвав оленями розумними, котрі вод духовних хочуть, бо і з сановитих, і з багатих немало прийшло, щоб жити із преподобним). Тісна була печера, щоб помістити стількох багатьох. Приступивши-бо, браття надокучали преподобному, щоб монастир поза печерою підняв і загороду широку словесним щоб влаштував вівцям. “Не турбуйся, отче, — говорили, — про витрати на створення монастиря, лише звели, і рук наших вистачить для здійснення діла”. Бачив же святий, що для більшого стада переконують його бути пастирем, і руйнується його безмовність, бентежився думками різними і без безмовности, як без щирої матері, залишитися не хотів, і що турбота про братів — немала річ, розмірковував, не для себе ж одного лише людина жити має, але багато більше для ближнього, чому прикладом був сам Христос Господь, Який учнів зібрав і Пастирем для овець словесних явився і душу Свою за них поклав. Так Феодосій преподобний розмірковував, вагаючись, чого триматися: чи безмовности, чи турботи про спасіння братів. І то до одного, то до другого помислом схилявся. Що-бо чинить блаженний? Усе кладе перед Богом, Який може і те, й инше в одну з’єднати користь, щоб і безмовности не згубилися плоди і щоб за начальство і турботу про братів не позбутися винагороди. Не в усамітненні-бо тіла, але в доброму пробуванні і тиші сердечній чернече виправляється життя. Ще ж мав на гадці преподобний і пророцтво святого Симеона Стовпника, який прорік йому овець словесних пасти. Проте Божій волі вручаючи те, що починав, молився до Нього, аби сповіщенням явив, якщо угодне Йому буде монастиря спорудження, і знаменням чудесним щоб місце те показав, на якому ж основу обителі закласти. Взявши кадильницю і вуглям холодним її наповнивши, поклав тиміям без вогню і проходжував пустелею, молячись так: “Боже, що багатьма і великими чудами Ізраїль запевнив, угодника ж Твого Мойсея різними знаменнями вмовив, щоб над людьми Твоїми начальствування тягар прийняв, і палицю в змія[9], руку в білість прокази перетворив, тоді попереднім знову руку здоров’ям обклав, перетворюючи воду на кров і кров знову на воду легко перетворюючи, даючи Гедеонові на руні знамення перемоги[10], Помічник усім і Вседержитель, Єзекії тінь ступеня назад повернув, чим життя продовження написав[11], молитви ж Ізраїлеві почувши, вогонь з Небес послав заради навернення нечестивих і спалив дрова, і жертви, і каміння, і воду[12], Ти й нині тим же є Богом, почуй мене, раба Твого, і покажи місце, де ж буде угодно святий храм Державі Твоїй спорудити і влаштувати рабам Твоїм, моїм же учням, обитель. Покажи ж справді: де ж вугіллю цьому самому від себе запалитися звелиш на славу Твою, на пізнання ж багатьом і сповіщення істини”. Це й цьому подібне в молитві говорячи, обходив місця, які більше від инших для монастиря придатними бачив, і пройшов багато пустельної землі, аж до місця, названого Кутила, і до берегів смоляного озера з тими мертвими і безвогненними в кадильниці вуглями. І коли бачив, що вона не запалюється ані не сповнюється його бажання, замислив повернутися в печеру. Коли ж він повертався і вже недалеко від печери був (о, хто достойно восхвалить Твою Силу, Безсмертний Царю!), раптом вийшов із кадильниці дим запашний, бо вугля запалилося вельми, і пізнав святий, що то є місце, на якому ж благоволив Бог обителі бути створеній, — не язиком, але вогнем чудесно назнаменоване. І зразу учні святого взялися до справи: поклавши основу, спорудили церкву, і келії, і загороду, й обитель простору скоро, з допомогою Вишнього, влаштували. І була лавра преподобного Феодосія знаменита і славна, і в ній спільне життя узаконене. Дав же Господь всілякий достаток лаврі тій, що ті, які жили в ній, не лише духовними діл багатствами збагачувалися, але й тілесних не були позбавлені задоволення потреб. І був спочинок там не лише ченцям, але і мирянам, подорожнім і прихідцям, жебракам та убогим, хворим же і немічним. Милосердний був преподобний Феодосій, чоловіколюбний і милостивий, виявився для всіх батьком співчутливим, усім другом любим, для всіх рабом і служителем сердечним, рани і струпи хворих очищував, кров і гній омивав, прокажених, уста їхні до уст своїх прикладаючи, утішав і своїми власними руками годував, і поїв, і кожному прислуговував. Являв же і тим, що приходили звідусіль, любов велику, годуючи і даючи спочинок, і всілякими задовільняючи потребами. І був преподобний спільним для всіх пристановищем, спільною лічницею, спільним домом, спільним бенкетом, спільним скарбом для недужих, голодних, нагих, подорожніх — усі-бо його любов’ю, і милістю, і щедротами насолоджувалися, і не було в нього нікого зневаженого. Бачили ті, що служили при трапезі в обителі, що часом траплялося сто трапез в один день давати для тих, що приходили, і подорожніх, і жебраків. Таким був чоловіколюбним і гостинним отець преподобний. Бог же — сам Любов — бачачи таку угодника Свого до ближніх любов, благословив монастир його, щоб у ньому з малої кількости їжі примножувалося невидимо і щоб насичувалася незчисленна кількість люду. Якось голод великий у Палестині був, і багато жебраків та убогих звідусіль в неділю квітну до воріт, щоб звичну милостиню прийняти, зійшлося[13]. Засумували учні й розповіли блаженному, що не мають нічого їстівного, аби подати незчисленній кількості прохачів. Він же, гнівно поглянувши на них, насварив за невірство їхнє і сказав: “Швидко відчиніть ворота, щоб всі увійшли”. Коли-бо увійшли жебраки й убогі і сіли поряд, преподобний звелів учням, щоб давали їм хліби. І пішли учні до комори хлібної понурі, сподіваючись нічого там не знайти, і, відчинивши комору, бачили повну хлібів. Рука-бо всіх Промислителя Бога наповнила її задля віри раба Свого, і прославили Бога брати через чудо таке і великому отця свого упованню дивувалися. І знову празник в монастирі їхньому був у день Успення Пречистої Богородиці, і людей багато на празник прийшло. їжі не було, щоб запропонувати такій кількості. Преподобний Феодосій, на небо поглянувши і малі благословивши хліби, поставити їх перед усіма звелів — і наситився люд тим, що Бог примножив, як колись п’ятьма хлібами, ще ж і на дорогу собі кожен взяв достатньо. А те, що залишилося, зібрали брати, багато кошиків наповнили і, висушивши на сонці, їли часу немало. Але і ще більше люду до обителі зібралося, що, здавалося, і криниць не вистачить, щоб напоїти стільки душ, проте всі досита напоєні були руками небідніючого Годувальника. Створив же преподобний і притулків для подорожніх багато, і лікарні різні: окрему для ченців, окрему для мирян, а окрему для настоятелів і тих, хто постарівся в трудах. Ще ж і тих, що були в горах і у вертепах, відвідував, турбувався про них, як батько про дітей, горячи турботою, дбаючи для них про все, що для тіла і для душі потрібне, навчаючи, і наказуючи, і від спокуси сатанинської вибавляючи. Були в обителі преподобного брати не одного роду і мови, але різних, через те побудував й инші церкви, у яких же кожен народ своїми голосами славословив Бога: у великій-бо церкві Пречистої Богородиці греки, а в иншій іверійці, у третій вірмени своїми мовами правило церковне співали сім разів на день, за Давидовим уставом: “сім разів, — казав, — на день хвалимо Тебе”[14]. Окрема ж була церква для хворих. Під час причащання Пречистих Таїнств всі брати зі всіх церков в одну велику церкву, у ній же греки співали, збиралися і разом причащалися. Усіх же братів, дітей отця преподобного, яких-бо духовно породив, і по-батьківськи у послусі виховав, і на чесноти наставив, було числом шістсот дев’яносто три. З них же багато в инших монастирях пастирями були: навчилися доброго управління від святого Феодосія, сповненого духовної премудрости і розуму, що пас стадо своє, не палицею наказуючи, але словом голублячи, словом же, сіллю розчиненим, що торкалося душі і проходило аж до глибини помислів. Зі словом-бо і ділом учив: сам був прикладом для стада. Через те й коли когось із любов’ю умовляв, страшний був для багатьох. І коли комусь забороняв, все одно був бажаний і солодкий. Чудесне ж у ньому було те, що, не навчений зовнішньої любомудрости ані в еллінських книгах не досвідчений, з таким слів простором творив повчання, що хіба той, хто зістарівся в книгах і риторського добромовства навчання до кінця прийшов, дорівнятися йому міг. Учив-бо не з людської премудрости, але з Благодаті Духа Божого, йому, як другому Єремії, таємно сповіщеного: “Ось даю Слова Мої в уста твої”[15]. І сказав блаженний і від себе пребагато надзвичайного, і з апостольських висловлювань, і з отцівських завітів, і з постницьких слів Василія Великого, його ж і життя був наслідувачем і писань його богомудрих пошановувачем. Добре ж є з багатьох великих одне мале повчання його згадати таке: “Прошу вас, брати, задля любови Господа нашого Ісуса Христа, що дав Себе за гріхи наші, піклуймося про душі наші, печальні будьмо через суєту минущого життя, подвигнімося за майбутнє на славу Божу і Сина Його, не перебуваймо в лінощах і розслабленні цьому, теперішній день понурістю проводжаючи, доброго ж діла початок відкладаючи на завтра, щоб ніколи Той, Хто здобуває душі наші, не знайшов нас без добрих діл і щоб не лишилися ми без Оселі радости, марно ж і безуспішно не плакали за погано прожитим життя часом, ридаючи тоді, коли ніякої користи не буде з розкаяння. Нині час сприятливий, нині день спасення, цей — вік покаяння, а той — винагороди. Цей — роботи, а той — відплати. Цей — терпіння, той — утіхи. Нині Бог є Помічником тому, хто вертається з дороги злої, а тоді буде страшним людських речей, голів же і помислів Випробовувачем, перед ним же нічого втаїтися не зможе. Нині довготерпінням Його насолоджуємося, а тоді правосуддя Його пізнаємо, коли воскреснемо, одні в муку вічну, инші — у життя вічне, і приймемо кожний за ділами своїми. На який час відкладаємо, щоб підкоритися Христові, Який прикликав нас у Небесне Своє царство? Чи не отверезимося? Чи не повернемося від суєтного життя до євангельської досконалости? Як приймемо День Господній, страшний і жахливий, в який же тих, що праворуч Бога і вчинками добрими до Нього наближаються, Царство Небесне прийме, а тих, що ліворуч відкинені через відсутність добрих справ, сховає геєна вогненна і пітьма вічна і скрегіт зубів? Ми ж говоримо, що хочемо для себе Царства Небесного, а як його отримати, — про те не дбаємо. Не трудившись за Заповіддю Господньою нітрошки, в суєті розуму нашого рівну сподіваємося почесть отримати, як же й ті, що до смерти проти гріха подвига чинили”. Так преподобний, повчаючи учнів своїх, наставляв їх без лінощів про спасіння дбати. Але вже час згадати ревність його за благочестям, хоч-бо й для всіх покірний був вдачею, проте де благочестю насильство чинилося, там він був як вогонь палаючий, чи сокира рубаюча, чи зброя воїна непереборного.

Царював у той час Анастасій, який після Лева Великого і Зинона скіпетр прийняв. Його ж царювання спочатку було подібне на рай насолоди, потім же виявилося пусткою запустіння. Сталося так, що один із пастирів, який розбещував і розгублював своє стадо і каламутним питтям напоював своїх овець, бо пошкодився Євтихієвою і Севіра безголового єрессю і нею бентежив Церкву Божу, відкидаючи четвертий Вселенський святих отців Собор, що в Халкедоні, виганяючи єпископів православних із престолів їхніх, а злославних на їхні місцях садячи, багатьох із правовірних то погрозами, то ж почестями і дарами до свого однодумства схиляв. Той насмілився облесною підступністю своєю і цього непохитного у вірі торкнутися стовпа, преподобного отця нашого Феодосія. Підступ же був такий. Тридцять літрів золота прислав преподобному, ніби на прогодування і вбирання жебраків і на потребу хворим, насправді ж ловлячи волю преподобного, якого ціла Палестина слухала і за його йшла розумом і порадою. Великий же отець, розумівши лукавство цареве, був як орел, що у хмарах літає, недосяжний і невловимий, що краще від того, хто ловив, міг зловити. Золота-бо присланого не відкинув, щоб не було видно, наче має підозру про вірування цареве і щоб не стати причиною його гніву, ще ж аби милостинею з золота того виклопотати йому в Бога милість, яка б наставила його на путь праведну. Але нічого милістю не досягнув, бо не правдою, але лукавством золото було прислане. Обнадіявся ж цар, маючи Феодосія за свого однодумця, адже прийняв золото, але марна була його надія. Час-бо прийшов, коли цар через посланців своїх вимагав у преподобного ісповідання віри — ісповідання ж такого, якого він сподівався, відповідного Євтихієві та Севіру.

Преподобний, зібравши всіх пустельних мешканців, як муж сильний і вождь духовного воїнства, міцно став проти єретичного злочестя. Цареві ж відповів писанням так: “Якщо ми маємо перед собою, о царю, дві речі: або мерзотно і невільно жити, потуравши безголовим, або чесно померти, ідучи за праведними святих Отців догмами, — знай, що ми смерть вибираємо. Не приймаємо ж нових догм, але йдемо за попередніми Отців законами, а тих, що, окрім них, инші захищати прийняли, благочестиво відкидаємо і прокляттю передаємо. І тих, що рукоположені безголовими, насильно не приймемо. Хай не буде нам того, о Христе Царю! Коли щось з боку цих трапиться, коли свідка істинного Бога нині вони будуть кривдити, станемо супроти аж до крови. І як же за батьківщину, так і за правовір’я солодко душі наші покладемо, хоч і ті святі місця вогнем знищені побачимо. Яка-бо є потреба єдиного лише імени, щоб святими місцями називатися, коли та святиня насправді від єретиків терпить кривду. Ми-бо не хочемо не лише говорити, але ані подумати щось, не відповідне святим Вселенським Соборам. З них же перший трьомастами вісімдесятьма отцями прикрашається, що на Арія зібралися й анатему на окаянного наклали, від церковного тіла відрубавши, бо відчужував від Отчого єства природного Сина і вводив догми неправедної віри. Другий же собор, зрушенням Божим, зібрався в Царгороді на Македонія, що говорив образливе на Святого Духа. Третій — на Несторія, нечистого язиком і мерзотного, який ображав прийняту від Пречистої Діви плоть Христову, в Ефесі красно зійшовся. Після цих у Халкедоні шестисот тридцяти богоносних отців собор відповідне до того, що перші собори казали і перед тим до сказаного відповідне робив, щоб окаянного і мерзотного Євтихія разом з Діоскором від священного церковного тіла відлучити й апостольську утвердити віру, а кожного, що инакше мудрує, відчужити від Христової Церкви. Відповідно до цих соборів хай запалиться на нас вогонь, хай вигостриться меч і смерть найлютіша перед нами нехай постане, більше ж — якщо можливо — і незчисленні смерті за одну хай будуть. Ми ж ніяк не відступимо від істинного благочестя ані відкиненням не зганьбимо того, що отці добре прийняли. Свідками хай будуть їхні зусилля і багато подвигів, що вони підняли за віру. Але вони перебуватимуть міцними й непорушними і в нас, і в них, їм же краще є і за Богом, і за нами іти. Мир же Божий, який перевищує будь-яке розуміння, хай буде охоронцем і наставником державі твоїй”. Цим писанням преподобний відкрито показав свою велику за благочестям ревність. Прочитав же те цар, засоромився й упокорився трохи, і від внутрішньої із правовірними боротьби на якийсь час відійшов. Відписав до преподобного смиренно, на инших причину збентеження церковного перекладаючи: “Щодо новини, — казав, — не є ми винуваті, о чоловіче Божий, у свідки зі сміливістю прикликаємо Всевидяче Око Боже, але від тих виникає те збентеження, яким же більше від инших пасує мовчанням те шанувати. Вони ж, хочучи явитися і словом, і достоїнством найпершими, один одного поборюють і нас заманюють до себе. Не відомо є твоїй преподобності, що дехто з ченців і клириків, котрі, здавалося, праведно мудрували, такими спокусами зрушилися, намагаючись, якже ми сказали, себе найпершими показати”. Після цього мало часу минуло, знову захитався непостійністю цар і на благочестя повстав. І знову веління царські, які собори святі, а найбільше Халкедонський, відкидали, поширилися всюди, і в святому граді Єрусалимі. Знову-бо духовний воїн Феодосій преподобний, хоч вже й літами старий, молодечий показав подвиг. Коли-бо всі через страх мовчали і ще більше погоджувалися, преподобний тоді з обителі своєї прийшов і у святій великій Єрусалимській церкві на підвищенні, де ж звично священикам читання до людей чинити, вставши і рукою народові мовчання давши знак, велегласно промовив: “Тим, хто чотири святі Вселенські Собори не приймає, як же і чотири Євангелія, анатема хай буде”. Це сказавши, як же ангел, налякав народ, і ніхто зі супротивників не насмілився щось сказати всупереч. Тоді, прикликавши тепліших у вірі своїх учнів, обходив навколишні гради і села, злочестя винищуючи, благочестя утверджуючи. Про те почувши, цар на вигнання Феодосія засудив, не знав, окаянний, що при дверях вже кінець його. Той-бо у вигнання посланий був, а цар Анастасій скороминуще життя це покинув — і зразу ісповідник Христовий Феодосій з иншими, що вигнання за праведну віру терпіли, повернувся до своєї обителі. Писав же до нього Агапіт, єпископ старого Риму, також і Єфрем, єпископ Антіохійський, багатьма похвалами прославляючи блаженного, що таку показав ревність, вигнання перетерпів за істинну віру і смерть підняти готовий був. Але вже час перейти нам до розповіді про чуда Святого.

У той час, коли Анастасія-царя злочестивий наказ у святому граді Єрусалимі поширювався, зібрані були на те всі отці з обителей палестинських, і преподобний Феодосій, як же ми сказали, зі своїми учнями туди прийшов. І коли весь той собор на місці, названому Ієратіон, був, місце ж те — осідок, Констянтином Великим створений, на ньому ж у всі роки було Чесного Хреста Господнього Воздвиження, жінка одна, що мала на грудях своїх хворобу (яку лікарі канкрум^А називають), довгий час страждала і, жодної від лікарів не отримавши відради, прийшла туди і стояла сумна поблизу отців святих лику. Приступивши ж до одного з них [був же то преподобний Ісидор, що був пізніше ігуменом обителі Сукійської], показала йому, плачучи, хворобу свою і питала, чи є на соборі тому преподобний Феодосій і який він на вигляд. Ісидор же перстом показав їй святого. Вона ж, вийшовши і ззаду ставши, не инакше, як же колись кровоточива, що краю ризи Господньої торкнулася, відкрила груди свої і торкнулася ними потай чернечого образу, що на преподобному, — і зразу отримала зцілення. Не утаїлося ж те від преподобного, який, звернувшися до жінки, сказав: “Будь відважною, донько, мій-бо каже Владика: “Віра твоя врятувала тебе”[16]. Блаженний же Ісидор із поспіхом підбіг до жінки, хотівши побачити створене чудо, і бачив, що ані знаку не було на тому місці, де була невигойна рана.

Після смерти царя Анастасія і після повернення з вигнання преподобного отця, звичай йому був ходити у Вифлеєм на молитву. Якось, хотівши з труду спочити, звернув з дороги в обитель преподобного Маркіяна. Той же, з любов’ю прийнявши жаданого гостя, не мав чим пригостити його: не було в нього у той час хліба ані пшениці, — і після духовної бесіди, коли був час трапези, звелів Маркіян учням своїм, щоб, чечевицю зваривши, поставили перед ними. Зрозумівши ж таку його убогість, Феодосій звелів учням своїм, щоб хліби, на дорогу з дому взяті, з мішка винесли і поклали. Коли вони їли, сказав преподобний Маркіян до преподобного Феодосія: “Не гнівайся, отче, що голодну гостину приготував. Не докоряй нам, що не запропонували хліба, дуже-бо збідніли і пшениці зовсім не маємо”. Коли він це сказав, дивний Феодосій, Маркіянові на бороду поглянувши, побачив зерно пшеничне, яке невідомо звідки в бороду впало. Його обережно правицею тихо взявши, втішеним лицем усміхнувся і сказав: “Ось пшениця, як-бо говорите, що пшениці не маєте?” Блаженний Маркіян, зерно те, з бороди своєї взяте, з рук Феодосієвих з радістю, як якесь добре насіння, взявши, звелів віднести до житниці, вірячи, що благословенням святого Феодосія без труду плід принесе більший, ніж всі ниви оброблені, — що й сталося. Після відходу Феодосія, зранку, хотіли учні відчинити двері житниці і побачили всередині повно пшениці, що ані двері відчинитися не могли. Послав-бо Маркіян до преподобного Феодосія, сповіщаючи про чудо, що сталося, і дякуючи йому за пшениці примноження. Преподобний ж відповідав: “Не я, але ти, отче, пшеницю примножив, бо з твоєї бороди зерно було взяте”.

Жінка одна, відома з Олександрії, прийшла до обителі преподобного Феодосія із сином своїм, малим хлопцем, що, здалеку побачивши отця святого, звернувся до матері своєї, вказуючи пальцем на блаженного і говорячи: “Цей врятував мене з колодязя від утоплення, підтримав руку мою, щоб у воду я не занурився”. Мати ж, припавши до ніг преподобного, розповіла річ таку: “Хлопча, — казала, — це, бавлячись зі своїми однолітками, впало з необережности у колодязь глибочезний, і думали, що воно там розбилося і втопилося. Ридаючи-бо за ним, як за померлим, спустили одного в колодязь, аби взяв з води тіло хлоп’яти, — і виявили хлопця живим, що сидів зверху на воді. Дивувалися ж ми і питали, як не потонув у воді. Розповідав, що “чернець один старий, явившись, взяв мене за руку і зверху води тримав”. Тому я, взявши хлопця, обходжу гради і села, гори й пустелі, поки того отця знайду. І ось знайшла твою преподобність, тебе ж пізнав син мій, якого ти від утоплення врятував”.

Инша жінка при народженні дітей страждала вельми: мертвих дітей народжувала, родила ж із тяжким болем у всі роки. І була багатодітна і бездітна. Багатодітна, бо родила часто, бездітна, бо ще перед виходом з утроби плід мертвим виявлявся. Вона молила зі сльозами преподобного отця Феодосія, аби помолився за неї, щоб зупинилася згуба народжуваних дітей і полегшилися тяжкі її болі. Ще ж просила і за те, щоб, коли народить дитину чоловічого роду, дозволив її наректи своїм іменем — Феодосій. “Якщо звелиш, — казала, — тому, що має від мене народитися, твоїм наректися іменем, то маю надію, що дитина буде жива”. Преподобний же послухав прохання її і молитву за неї до Бога склав належну — і коли мала народжувати жінка, то не мала попереднього болю, але легше народила, і народжене виявилося живим, чоловічого ж роду, і нарекли його іменем преподобного. Коли ж трохи підріс, привели його в обитель до преподобного отця і Богові в чернецтво віддали. Також і инша жінка з Вифлеєму за помираючими дітьми своїми сумувала, проте коли народжене немовля іменем преподобного назвала, живим його мала, виріс хлопець здоровий тілом і був майстром, будівничим був видатним.

Дошкуляли якось у Палестині гусінь і саранча. Преподобний у той час старий уже був вельми, не міг і ходити. Проте звелів учням вести себе в поле, де гинули плоди земні, і там заборони саранчі й гусіні сказав: “Так велить вам спільний для нас усіх Владика: щоб не губили ви трудів людських і їжі убогих не поїдали”. І зразу, як хмара, саранча відійшла і гусінь згинула.

Була одного разу потреба братам в одежі, бо збідніли були дуже і не мали у що вбратися, — надокучали ж, приходячи до преподобного. Він же не мав що дати їм на купівлю одягу, хіба ж бажати міг лише і співчувати, проте, за обіцянкою Владики, сказав до них: “Не турбуйтеся про завтрішнє, шукайте спершу Царства Божого і правди Його, а все це додасться вам. Знає-бо Отець ваш небесний швидше, ніж попросите, що потребуєте цього”[17]. Коли так святий братів утішав, прийшов муж якийсь, нікому не відомий зовсім ані не сказав про себе, хто є і звідки. Він дав преподобному на потребу монастирську сто золотих і пішов. Преподобний подякував Богові за такий Його промисел, дав золото те на одяг братам, і всі задовольнилися одягом на довгі часи.

Юліян, пастир Вострської церкви, що на початку віку свого учився книг у преподобного, розповідав про нього: “Прийшли, — казав, — колись із преподобним отцем у Востру, і ось жінка якась знатна і злом славна, зустрівши нас, поглянула на отця преподобного гнівно і назвала його облесником і брехуном — і зразу наздогнала її Божа кара: раптово-бо, впавши, померла. Трапилося ж нам [розповідав той же] іти недалеко від монастиря у ньому ж були чорноризці єресі Севірової, які, бачивши нас, почали вдаряти в било церковне на зібрання братії швидше звичного часу співу. Преподобний же, розумівши, що підступ якийсь хочуть нам вчинити, праведним розпалився гнівом і пророчо слово Владики сказав: “Не залишиться тут камінь на камені, поки не зруйнується”[18]. І не затрималося слів здійснення: мало-бо часу минуло, напали агаряни вночі на монастир той і все, що знайшли в ньому, взяли, і всіх ченців полонили, монастир спалили і зруйнувалося місце те, за пророцтвом святого. Начальник грецького воїнства, званий східний комит, на ім’я Кирик, сміливий був до битви, благоговійний до Бога. Він ішов на персів і прийшов спершу до Єрусалиму поклонитися святим місцям і Божу здобути на ворогів допомогу. Прийшов же і в обитель Феодосія, бо слава про святиню отця преподобного всюди розходилася, всіх до нього притягала. Розмовляючи-бо зі святим, багато від нього скористав. Чув від священного язика того, щоб не на лук свій покладатися ані не на незчисленну силу воїнів надію мати, але єдиного помічника знати Бога і на Його непереможну силу уповати: Йому ж є легко вчинити те, щоб один прогнав тисячу, а двоє зрушили десять тисяч. Від такого повчання і бесіди комит той велику здобув любов до святого і попросив у нього волосяницю, яку святий носив, щоб мати її як щит у боротьбі. І було так: коли воїнство грецьке з персами зійшлося, велику різанину зробили; комит же у волосяницю преподобного Феодосія, наче у броню, одягнений був, не ушкоджений був стрілами, ні списами, ані мечем і велику показував хоробрість. Після закінчення ж битви повернувся, знову до преподобного прийшов і розповів, що “тебе, — казав, — самого, отче, у битві бачив, як ти допомагав мені і страшним мене для ворогів робив, аж поки переміг перську силу”. Не лише комитові великий наш Отець явився, далеко стоячи, але й иншим багатьом у багатьох місцях являвся, приносячи швидку допомогу: і тим, хто в кораблях бідував посеред хвиль і бурі; і тим, хто в пустелях блукав; і тим, що потрапили в пащу диких звірів. Иншим-бо у сні, перед иншими ж очевидно поставав, з біди рятуючи. Не лише для людей швидким був помічником, але і для безсловесних тварин. Подорожній-бо один, осла вівши, йшов, його ж на шляху зустрів лев, кинувся на осла, на людину не зважаючи, і хотів того осла розтерзати і з’їсти. Чоловік-бо, тремтячи, прикликав голосно ім’я преподобного: “Поможи мені, — казав, — чоловіче Божий Феодосію”. І зразу лев, ім’я святого чуючи, повернувся й утік у пустелю.

Згадаймо ж дещо і про передбачення преподобного. Звелів якось, незадовго перед кончиною своєю, вдарити в било на зібрання братії. І коли зібралися до нього брати, зітхнув, і просльозився, і сказав: “Молитися треба, отці і браття, молитися треба, гнів-бо Божий, бачу, йде на Східний край”. Після цього минуло шість чи сім днів — чути було, що впала Антіохія через великий землетрус, впала ж у той самий час, коли преподобний бачив гнів Господній і молитися братам велів.

Тоді преподобний отець наш Феодосій наблизився до кончини блаженної, лежав на одрі хвороби цілий рік. Була ж безперестанною молитва в устах його, що й коли він засинав, уста його ворушилися і, які звикли, псалми й молитви промовляли, і коли будився святий, псалом в устах своїх знаходив, що збувалося на ньому слово Давидове: “Вночі пісня Його у мені”[19]. Багато і братів на чесноти повчав. А за три дні до смерти своєї прикликав трьох єпископів собі любих, і сповістив їм про свій до Бога відхід, останнє дав цілування тим, що ридали через розлуку з ним. Після цього, на третій день, молячись до Бога, передав дух свій, проживши всіх літ життя свого сто і п’ять, і трохи більше. Переставлення ж його вшанував Бог чудом таким. Муж один на ім’я Стефан, родом олександрієць, довгий час біснуватим був. Він після переставлення преподобного торкнувся одра його — звільнився від ката свого і став здоровий. Стало відомо всюди зразу про смерть святого, і зійшлося зі всіх градів багато люду, і з обителей ченців, і святіший глава Єрусалимської церкви Петро з єпископами своїми прийшов, і поховали чесно святе тіло преподобного отця Феодосія в печері, у якій він спочатку жив, на славу Господа нашого Ісуса Христа з Отцем і Святим Духом, Якого славимо навіки. Амінь.

У той самий день пам’ять преподобного отця нашого Теодосія Антіохійського. І преподобного отця нашого Михаїла, задля Христа юродивого, того, що на Клопську, нового чудотворця. Дивись про нього у Пролозі