Страждання святих мучеників Карпа, і Папила, і Агатодора, і Агатоніки, сестри Папилової

Місяця жовтня на 13-ий день [1]

Згадувати тих, що за Христа страждали, корисно є вельми, бо самий спогад їхнього мучення може збудити думку нашу до Божої любові й подати як певні крила до чесноти, щоб такі ж страждання, як вони плоттю, ми понесли умом заради майбутніх воздаянь. Із таких-ото, що мученицькі здійснили подвиги, є Карпо і Папило, великі стовпи церковні й основи, кожен із них народився від доброчесних батьків у славній вітчизні, в місті Пергамі, і своїм чеснотливим життя з’явили чесноту тих, що їх народили, свята-бо гілка росте від святого кореня, і добрий плід з’являє добре дерево, і потік чистий джерело прославляє, бо обидва плоть свою задовольняли тільки потрібним, відкидаючи все, що зайвим було, потрібного ж стільки мало вживали, що тільки плоттю різнилися від ангелів, великою ж повстримністю здавалися ледве не безплотними. Таким життям, коли зійшли на верх чесноти, достойні були, щоб уручено їм було церковне правління: Карпа-бо єпископом поставили, який таїнства благочестя звіщав усім у Тиатирі; Папило ж від того Карпа пошанований дияконським ступенем, відповідно до звання свого виказував дбання в подібних працях.

Вийшла про них слава в усі тамтешні навколишні країни, бо звичайним є, що чесноти не можуть сховатися, але завжди наяву виходять, через це велика кількість людей до них приходила і, учення їхнє старанно вислухавши, до благочестя приступала. Не може й такого бути ніяк, щоб, бачачи таке удіяння, вічний ненависник добра спочивав. Не спочивав-бо, а коли знайшов служивців, підхожих до злоби своєї, порадив їм, щоб оговорили святих перед нечестивим Декієм-царем, що не поклоняються богам їхнім, але проклинають їх і йдуть за християнською думкою. Декій же, це почувши, тяжко опечалився, і Валерія, одного свого радника, що був любителем бісів та лютим чоловіком, йому ж всі свої таємниці виявив, послав в Азію, звістивши тому все оповіддю про святих, і владу йому щодо них подав. Валерій же, прийнявши повеління, пішов швидко в дорогу і прибув у місто, де пробували святі, і захотів марнотним своїм богам принести жертви. Його ж бо повеління пройшло тоді в усі кінці країни Тиатирської, аби всі, що в ній є, негайно прийшли на те місце, де має бути жертва, і там нехай учинять поклоніння богам. Так нечестивий не тільки сам ідолобіссям хворів, але й іншим тією хворобою хотів пошкодити.

Коли всі зійшлися на місце жертви, не знайшлося там обох добрих мучеників Карпа й Папила, на іншому-бо місці приносили істинну жертву істинному Богові, тобто молитву. Цих мучитель, не знайшовши між зібраних, наказав шукати і, знайшовши, поставити перед себе. Тоді із пихою запитав їх: “Пощо не прийшли із людьми покласти жертви богам?” До цього ще додав: “На моїх очах добре виправити прогріх ваш, хай ненависть тих, що оговорили вас, на їхню голову повернеться, а вам більша примножиться слава від попередньої”.

На це святі, котрі не боялися страху, не шукали й слави людської, дерзновенно відповіли: “Не подобає нам, о судде, Бога нашого прогнівляти і невдячними за добродійства його являтися, бо тоді стали б звинувачувальниками нашої невдячності й тварини, бо вони знають господаря свого, а ми б не мали знати творителя нашого, коли б пошанували фальшивих богів, полишивши істинного Господа нашого”. Коли вони це казали, Бог підтвердив слова їхні таким знаменням: вельми раптово потряслася земля і попадали всі ідоли, що пошановувалися безумними, і в порох розсипалися. Одначе злоба Валерієва міцна була й незмінна; коли треба було подивуватися невимовній силі Божій і посміятися із великої немочі марнотних богів, він виявився ще більше безумний і несмисленний. Утримався тоді наносити їм важкі муки, соромлячись доброродства й покірливості тих мужів, і повелів, залізні ланцюги на шиї їхні наклавши, голих водити посеред міста, і так голих добрих подвижників ведено було вулицями із безчестям; були в насміхах та в нарузі ті, що вельми чесні та великої хвали достойні. Суддя ж гадав, що, таким безчестям покарані, вони змінять свою міцну постанову, і намислив м’якими словами бесідувати з ними, тож сказав: “Коли б не бачив вас як добророзумних, ніякої доброї ради не подав би вам, але муками вас, хоч і не хочете, схилив би до нашого благочестя. Але оскільки й доброкрасність і доброжитність ваша знаменує волю великодушності вашої, замислив бути вам добрим порадником. Не гадаю, що вам незвісно, що з давніх часів почала воздаватися безсмертним богам слава й честь, і пробуває так аж дотепер не тільки в нас самих, що грецьку та латинську мову знають, але й у варварів. Бо через таке до богів дбання міста управляються добрими законами, перемагаються ворожі находи і мир утверджується. З чого царі та князі римські колишні й теперішні до такої слави прийшли, що, народи й міста посівши, усіх супротивних владі своїй прихилили, чи не з того, що пошанували богів та поклонялися їм. Отож і ви пошануйте їх. А що словами ненавчених зваблені ви є до нерозумної і недавно з’явленої християнської віри, то тепер наберіться цноти й поверніться до того, що є ліпше, і хай боги помилують вас, тоді багато добра у нас, яке є, візьмете і велику в царя благодать собі випросите. Коли ж у попередній непокорі пробуватимете, відпадете від такого добра і нас примусите, щоб жорстоко з вами обійтися”.

Коли це почули святі, очі до неба звели, знаменували себе хресним знаменням і відповіли Валерію: “Сподіваєшся нас, як якихось невігласів, навернути невдовзі до свого злочестя, але знай, що не малодушних та малорозумних знайшов ти. Не гадаємо ми, що віра ваша достойна честі через давність часу є[2] , бо не є, що давніше, те чесніше, адже і злоба є давня, одначе недостойна пошановуватися через те, що стародавня; не те ж бо мислити належить, що давня є віра ваша, а таке: чи належить її прийняти; від неї ми радимо ухилитися і з-поміж себе посильно її вивести як таку, що страшний геєнський вогонь готує тим, котрі люблять її. Чи хочеш пізнати істину: розваж і знайдеш, що боги ваші ніщо інше є, тільки людських рук діло, німі та глухі, що не тільки інших, але й собі ніякої не можуть принести користі. Істинний Бог єством є неописаний, Його ж бо розум наш осягнути не може, його час не вичислюється, бо свого буття не має початку; усе ж видиме і що нашим осягається розумом, призвів до буття Він. Він людину створив, і у рай увів, і дав їй заповідь, щоб звикла бути слухняною Творителеві; через диявольську заздрість у переслух потрапила і смертною стала. Не задовольнився-бо диявол таким падінням людським, подбав плем’я людське привести до забуття Бога, щоб не тільки тілом, але й душею люди вмирали; покинули люди Бога і від світла правди очі відвернули, впали у тьму ідолослуження. Через це Творець, доброутробний бувши й милостивий, не потерпів бачити людину, мучену від диявола, прийшов на землю, не відлучаючись і від отчих нідр, і в усьому був подібний нам, окрім гріха, був прибитий до хреста й помер, бажаючи збавити нас від гріховного падіння. Перемігши ж смертю своєю ворога нашого — диявола, зійшов на небеса і нас туди ж таки закликає, учинивши нам до Себе зручний вихід. Ти ж бо, о судде, чи можеш нам щось таке показати в твоїх богах, чи не соромно тобі їх богами називати? Про багатства ж ваші й царську честь, що ви звете вашим добром, ми не дбаємо, поклавши надію нашу на Бога, за нього поклали міцною думкою страждати й померти”.

Розгнівався Валерій, це почувши, і вогнем ярості запалився, відкинув лицемірну покірливість і відслонив внутрішню лютість: спершу віддав майно святих тим, котрі омовили їх, тоді самих, прив’язавши до коней, повелів гнати до Сардії. І гнані були коні з прив’язаними до них святими вельми швидко, не спочиваючи й трохи, отож за один день від Тиатира до Сардії досягли. Жорстока була дорога ота добрим страждальцям, бо не могли однаково з кіньми бігти, отож і волочилися, і великий біль од тертя перетерпіли. Пішов за ними і блаженний Агатодор, раб цих святих мучеників, співстраждаючи і співуболіваючи панам своїм. Досягши ж Сардії, не спочили від труду, але велику частину ночі тієї в молитвах та співах божественних провели. Коли ж трохи заснули, ангели Божі у видінні їх утішили і до терпіння мук укріпили. Збудившись зі сну, один одному повідали про бачене і веселилися вельми, дякуючи Богові, що втішав їх у печалі, допомагати їм у муках обіцяв, і розпалилися бажанням страждань за Христа.

Прибув і Валерій у Сардію, сподіваючись, що страждальці, утяжені тим, що за його волею в путі були гонені й волочені, швидше погодяться на його безбожжя; не відав-бо беззаконний, що святі сильніше укріпилися до подвига через Божу, явлену їм у видінні, благодать. І коли побачив їх лицем світліших, як спершу, і духом міцних, і серцем невстрашимих, відчаявся погубити їх муками, знову повернувся до лукавства, бажаючи добрими словами і всілякими лестощами звабити і вловити засновану у Христі беззлобність святих. І можна було бачити лиса, котрий із левами боровся, — нічого не досягла зваба його, не зміг здолати тих, яких поміч Вишнього підкріпляла. Побачивши ж, що нічого не досягне, інакше щодо них намислив: Карпа і Папила, мужів міцних і вибраних, дав під нагляд, а доброго Агатодора, що служив мученикам (і сам досконалий був мученик і, своєю любов’ю до них прив’язаний, другом і співучасником виявив себе тих мук), простягнувши, повелів бити без милосердя воловими жилами. І змагалися поміж себе суддя та мученик: суддя хотів безліччю накладених ран здолати мученика, мученик же так доброхітно приймав рани, що, здавалося, хотів, щоб ті, котрі били, не утрудилися, аби довше тяглося биття. Міцно й довго били мученика, виливалися крові потоки, як із якогось джерела, відпадала плоть, з’являлися нутрощі й вуди від суглобів своїх відривалися, і воістину великий біль охоплював міцного мужа. Він-бо в таких муках ніби й не страждав, такий мужній виявився; мовчав-бо, тяжке терплячи ранення, і те ж, що за Христа, страждання, мав як достатню відраду численним своїм болістям. Коли ж утрудився Валерій, утрудилися й ті, що били, Агатодору ж муки радість примножили, Христос, на подвиг його з неба дивлячись і готуючи воздаяння, побачив добре терпіння раба свого й покликав його до себе, щоб спочив по такім труді. Він тоді в руки Господа свого духа віддав, залишивши мертве своє тіло мучителям. Його ж, за Валерієвим повелінням, залишили непохованим на з’їжу птахам та звірам, але коли настала ніч, деякі із вірних узяли його і таємно поховали.

По цьому Валерій, прикликавши святих мучеників Карпа й Папила, рече до них: “Безумний слуга ваш достойну прийняв смерть за ділом своїм, бо не захотів покласти жертов безсмертним богам; ви ж, премудрі бувши, пощо не виберете собі, що вам корисніше? Чи бажаєте бути подібними людині воістину нещасливій, котра замість життя та радості вибрала безумно насильну смерть?” Святі ж, почувши це, докорили йому і безумним назвали, святого ж Агатодора смерть прославили, сказавши, що такої і собі щиро бажають смерті за Христа. Тоді мучитель роз’ятрився, знову повелів прив’язати їх до коней і швидко гнати перед собою в Пергам. І знову святі дорогою гналися й волочилися, великі тяготи й біль терплячи, кожен із них із Давидом говорив: “За словами вуст твоїх я тримався доріг твердих”[3]. Уночі ж до хворості їхніх ран тісні вузи й міцна сторожа докладалися. Вони ж після тягот дороги трудили себе неспанням, усеношні приносячи Богу молитви. Знову Господь відвідати їх зволив, бо явився їм ангел Господній і від ран зцілив, і божественної радості наповнив їхні серця, на більший подвиг їх укріплюючи.

Коли ж настав ранок, гадав мучитель, що святі після вчорашнього труду не зможуть і трохи ступити, і повелів вивести їх перед себе, щоб побачити болість їхню. Але побачив їх здорових та міцних, нітрохи ноги їх не боліли, але швидко йшли, і лиця їхні не сумні були, а світлі й веселі, і причислив те до їхнього волхвування, хоч сам був сповнений бісів. І через те більші їм доклав болісті, тяжкими-бо залізами обклав тіла їхні і в далеку путь погнав. А бувши на якомусь місці, приніс жертву ідолам і сів на судищі.

Покликав Карпа і почав по-дружньому говорити до нього, ніби справді співчуваючи: “Ось боги, милуючи старість твою, дали тобі відбути таку дорогу без труду, пощо ж своїм благодійникам є ти невдячний, честь їхню неважачи. Послухай мене, що корисно тобі радить: піди до богів укупі зі мною, я ж бо пошановую старість твою і співчуваю тобі, й плачу на біду твою не як на чужу, а як на свою насправді. Але що учиню: знай, що вельми ображений є я тобою, не можу вже більше терпіти, отже, не через моє безчестя, але заради богів не потерплю тобі, коли нині не послухаєш доброї моєї ради”. На те святий Карпо відказав: “Рада твоя від світла веде у пітьму, а від життя у смерть, ніхто не може назвати це добрим, але явною оманою та підступом. Коли ж пошановуєш старість мою, пощо ж бо не віриш мені, який по-батьківському радить, адже я більше співчуваю твоїй погибелі, аніж ти моїм стражданням, і печалюся вельми про біду твою, бо надію поклав ти в марноті і таких пошановуєш богів, котрі тебе від вічних мук не збавляють, бездушні-бо є і рукою людською зроблені, і не можуть по-справжньому називатися богами, а є тільки ідолами марнотними й непотрібними”.

Валерій же, не терплячи більше чути безчестя богів своїх, повелів спекуляторам взяти Карпа у свої руки і, роздягши, повісити й терновими різками люто бити. Коли били святого, то ранили все тіло його, і плоть відпадала, в повітря летючи. Але ще не досить стало мучителеві, повелів приступити іншим мучителям, вони ж одні свічками ребра його опалювали, інші сіллю посипали рани його, і омочилася земля кров’ю святого, розторгнені жили тяжкий біль йому приносили; мученик же, наскільки побільшувалася його мука, настільки більше утверджувався у любові Божій і в терпінні. Висячи ж у муках, усміхався, і запитаний був князем: “Пощо, Карпе, усміхаєшся ти?” Він же відказав: “Через те, що побачив благодать Христа мого, мені дану, й порадів”. А бачив святий небеса розчинені, і Господа, який на престолі сидів, і херувимів та серафимів охрест Його. Та Господь раба свого у муках утішив, і перемогла благодать усі болісті, що й забув святий болючі рани свої й тяжкі муки, в яких, висячи, мучений був, доки утрудилися мучителі, а після мук укинений був у темницю, дякуючи Богу, що сподобив за Нього страждати.

Тоді поставив Папила святого і, ніби тепер уперше уздрів його, почав питати: “Якого роду і звідки, і яке є заняття твоє?” Відповів святий: “Міг би вже досі довідатися щось про мене, що народжений я від доброродних батьків у місті Пергамі, маю ж лікарську вправність, але вона не є від зілля, що росте на землі, а вона від Бога з висоти подається. Таке лікування не тільки лікує тіло, але й душевні зціляє хвороби”. Тоді рече суддя: “Вправне лікування не може бути без навчання, написаного від Галена та Гіпократа, їм-бо мистецтво лікарське від богів дане”. Папило ж відповів: “Гален та Гіпократ і учні їхні тоді зможуть когось вилікувати, коли Христос мій від невимовного милосердя зволить подати комусь своє лікування, коли ж ні, загине вправність їхня, не маючи ніякої користі від свого навчання у лікарському мистецтві. А ті, що ти їх богами називаєш, як потурбуються про чиєсь здоров’я, коли й собі ні в чім не допоможуть. Коли хочеш пізнати істину, пізнай на ділі: ось той, що біля тебе сидить, бачиш, він на одне око є незрячий: хай подадуть йому боги твої прозріння, і я після того нічого не скажу”. Валерій же мовить: “А чи може хтось бути, що зцілить його?” Відповідає святий: “Не тільки це, але й усі інші невиліковні хвороби легко зцілить той, хто прикличе Христа, цілителя усіх хвороб”. Каже Валерій: “Хай побачимо це зараз, що кажеш: учини перед нами, щоб прозріти йому, коли ти сильний є”. Відказує Папило: “Не хочу я перший цього чинити, боюся, щоб ти не причислив чуда своїм бісам, але спершу нехай прикличуть котрого із ваших лікарів, або із богів своїх, а по тому і я явлю силу Христа мойого”.

Тоді Валерій скликав жерців своїх і повелів їм: хай прикличуть богів і зцілять сліпе око радника його. Вони ж звернулися до марнотних богів своїх, закликаючи кожен із них свого бога: той Аполлона, той Асклипія, інший же Дія, ще інший Єрмія[4]. І сталася сміху варта річ: цілий день молилися до тих, що не можуть нічого допомогти, закликаючи до глухих, жертви приносячи бездушним і не дістаючи прошеного, не мігши й одного просвітити тілесного ока, самі ж були душею осліплені. І що чинить Христовий раб? Очі тілесні разом із духовними зводить на небеса і закликає милосердного Господа. Тоді рукою своєю торкнувся до сліпого ока і хресне на ньому знамення учинив. І затим побачили ясно: не тільки чоловік той тілесний оком прозрів, але й душевними просвітився очима, бо світло божественне торкнулося його серця і ніби зі сну збудився, пізнав неміч марнотних богів і збагнув силу єдиного Бога Ісуса Христа, світла істинного, що просвічує усяку людину, котра приходить на світ, і повірив у Нього. Не тільки ж той чоловік, але й інших багато людей через чудо те прийшло до пізнання правди; кого-бо преславне те чудо не приведе до здивування та увірення? І всяк, те бачачи й чуючи, говорив: “Воістину велика є сила Христова, і той є істинний Бог”. І хоча б і всі славили істинного Бога, одначе беззаконний Валерій пізнати його не захотів і ще більшим роз’ярився гнівом на святого Папила, а замість подяки за таке добродіяння повелів повісити на дереві й бити його нещадно.

Коли били те тіло, яке гарне було, святий Папило не про те шкодував, що битий він є, а що важчих не приймає мук, печалився. Та й супротивно: Валерій, бачачи, що муки перемагаються мучениковою відвагою, ярився й приклав болість до болісті: вогонь розпалив під боки його і каміння повелів кидати в нього. Але й супроти вогню не виявився нетерпеливий мученик, і каміння в інше місце падало, ніби шануючи тіло і того, що за Христа страждав, більше ж тих било, хто кидав, не шкодячи святому анітрохи.

А як утрудився Валерій і не знав, яку святим нанести муку, відклав катування, гадаючи, що коли попустити тимчасово, запаляться ті рани і більшими охопляться болістями, і так немічними учинять на допиті, що має бути по тому. Але ті, що близько мають Христа-лікаря, заради якого доброхітно приймають рани, не тільки від болю, але і від ран та виразок бувають зцілені, отож і сліду ран їхніх не стало видно, що безумного мучителя вельми вразило. І наскільки полегшувалися їхні болі, настільки серце Валерієве більше боліло і, ніби вогнем, ярістю розпалювалося.

По малому часі знову мучитель сів на судищі, лютістю дихаючи і ярим позираючи оком. Стали перед ним святі мученики, красні на вигляд і з лицем веселим, ніби на бенкет звані. їх-бо самою ярістю своєю захотів беззаконний устрашити: але почув од непострашного їхнього серця і з дерзновенних вуст такі слова: “Пощо, о мучителю, собі й слугам своїм чиниш утруднення, часто нас приводячи й відводячи, мучачи й не віддаючи нас останньому вироку, чи сподіваєшся нас від Христа нашого й від істини відвернути? Перш мертвими нас побачиш, аніж послухаємо твого повеління безбожного”. Коли таке сказали святі, то послано було по землі череп’я й залізні цвяхи, і на них голих мучеників ниць поклали й волочили, згори люто б’ючи. Але й в тих муках не полишив Господь рабів своїх, приспів-бо із поміччю своєю, дихаючи на них і визволяючи від огуди їх[5]. І раптово череп’я і залізні оті цвяхи безвісти погинули, святі ж пробули неушкоджені. Цим ще більше на гнів суддя розпалився і лезами повелів різати боки їхні — все доблесно терпіли святі, славлячи Бога.

По тому зібрав лютих звірів і наготував арену, де, коли привели туди мучеників, випущено було на них ведмедицю, і гадали всі, що вб’є й розтерзає плоті їхні, але нічого звірячого не виказала, а, ніби пошановуючи їхні святі ноги, лягла при них і обійняла їх. Тоді випущено було лева, що не тільки впокорився, як і ведмедиця, але й чудніше в ньому виявилася Божа сила, бо, рикаючи, заговорив людським голосом, ганячи гонителів і таку їхню суворість[6]. Вони ж, затуливши вуха, все те вважали за волхвування святих мучеників, тож суддя повелів їх в один рів кинути, наповнений новим негашеним вапном, але марно трудився безумний, супротивлюючись Богу, що береже своїх рабів усюди неушкоджено, бо, в тому вапні три дні пробувши, цілі та здорові вийшли.

Валерій же, наскільки більше бачив святих нездоланних, настільки більше ярився на них гнівом, і, взувши їх у залізні чоботи, повні гострих цвяхів, примусив бігати. Але так і не міг перемогти непереможних воїнів Христових. І розпалив вельми піч, укинув туди святих, а з ними й блаженна Агатоніка, сестра святого Папила, ввійшла посеред полум’я, бажаючи бути причастницею тих-таки подвигів і померти за Христа; піч же вогнена не тільки їх не спалила, але перетворилася силою Христовою у холодну: дощ-бо великий пішов, вогонь погасив і вистудив піч. Коли ж вийшли із печі святі неушкоджені, знову ведені були в темницю, в якій, ніби в церкві, Богові співали. Не знаючи, що учинити, мучитель, нітячись від поразки, конечний щодо них видав вирок: щоб усічені були голови їхні. Повели святих укупі із Агатонікою на місце усічення, раділи і зводили очі та руки свої на небо, не тільки про себе, а й про тих, котрі вбивали, молитви творячи. Й отак скінчили подвига свого, від убивчого меча померши. Святі ж тіла їхні, безчесно кинені і зневажені, вірні таємно взяли і чесно поховали, славлячи Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж із Отцем і Святим Духом честь і поклоніння навіки. Амінь.

У той-таки день святого мученика Флорентія, котрий із Солуня, по багатьох муках од вогню помер.

І преподобного отця нашого Микити-ісповідника, що спершу був Патрикіи при отці Никифорі і при сині його Ставрикїі.

І святого мученика Веніямина-диякона, що постраждав у Персиді за Христа.

---